Олександру 35 років. Він – командир взводу снайперів.

«Я не вбиваю людей. Я знищую живу силу противника. Жалкую лише, що мало», – каже він.

Мирне, цивільне життя Олександр проживав жваво, енергійно: з дитинства займався снайпінгом, кікбоксингом, став майстром спорту зі стрільби, любив полювати. Неодноразово брав участь у змаганнях.

Обіймав посаду прокурора в територіальному підрозділі Хмельницької обласної прокуратури. До неї він обов’язково планує повернутися «після, якщо виживе»:

«Ходити в сорочці набагато приємніше, аніж бігати з рушницею, як печерна людина. Але зараз чомусь немає бажаючих мене тут підмінити..».

Поза прокурорським офісом – «тут, в секторі» – Олександр з перших днів повномасштабного. До окопів неподалік Володимирівки на Донеччині чоловік прибув на шостий день після відношення, яке отримав від 53-ї окремої механізованої бригади ім. князя Володимира Мономаха. Будучи офіцером, став командиром розвідувального взводу. Наразі керує взводом снайперів.

«Я хотів в бригаду, яка вже воює в секторі. Без зайвої бюрократії і злагоджень. В таку я і попав: 53-тя– одна з небагатьох бригад, яка відновлення проходить, не виходячи з лінії фронту. З Вугледару «ротація» була одразу в Бахмут. Потім місяць відпочинку і знов Бахмут. Потім рік і два місяці в Авдіївці, далі – Суми, Нью-Йорк, одразу після нього –Серебрянський ліс… За всі роки війни набереться, може, три місяці, коли 53-тя не воювала».

Всі бої – важкі. Попри це захисник, згадуючи зіткнення з приватною військовою компанією в Бахмуті, жартує:

«Після наших боїв вони між собою казали: "‎Африканську премію витратиш ти, а українську – сім’я"‎. Ну, ви зрозуміли…».

 Впродовж всіх років війни Олександра підтримує сім’я.

«Якщо щось і лишилося святе в моїй душі, то це вони – дружина і донька. Для мене сім’я – святе. Як ікона».

 Противника прокурор ототожнює з «насєкомимі».

 «Ця нація не має невинуватих. Я брав у полонених телефони, спілкувався з їхніми бабусями, доньками… Ці люди неосвічені, темні, як вуголь антрацит. Їхні промиті мізки повністю контролює пропаганда, а це дуже потужний інструмент. Вони винні за кожну краплину крові чи сльозинку, яку я бачив».

Наразі Олександр боронить країну на Лиманському напрямку. Впевнений: України без перемоги не побачить:

«Командир розвідувального взводу і командир снайперів – росіяни добре знають, хто я такий. Вони декілька разів викладали відео, ніби вбили мене. Навіть якщо я виживу, а вони переможуть – вони мене на куски порвуть. Стовідсотково».

Перемога для Олександра – це закрите небо і повне вичерпання російського наступального потенціалу: «щоб противник не міг рухатись найближчі десять років».

«У Вугледарі я на крові поклявся, що зі своїми людьми в взводі буду до кінця. Після перемоги запитаю у командира, чи потрібні мої послуги. Якщо ні – повернусь в прокуратуру. Якщо так – я залишатимусь до того часу, поки він не дасть дозвіл йти».

Нагрудний знак «Срібний хрест», медалі – «За поранення», «За оборону Авдіївки», «За оборону Торецької громади»… Список нагород Олександра контрастує з його ставленням до медійності.

«53-тя – не медійна бригада. Це все просто шум. Важливо те, що ми робимо – знищуємо противника, і він щодня втрачає свій наступальний потенціал. Якщо мій вклад дає піввідсотка безпеки моїх дівчат – я на все, що зараз тут, згоден».

 Офіс Генерального прокурора дякує тим, хто щодня боронить Україну.